Стеценко Галина Андріївна
Галина Стеценко: літературне покоління, обпалене війною

Стежини дитинства

Я в спомин дитинства
Пірнаю на мить,
Без цього не можу
На світі я жить.
Воно діамантом освітлює путь,
До скону дитинство мені не забуть.

Г. Стеценко

Галина (Ганна) Андріївна Стеценко народилася в м. П'ятихатки 20 грудня 1920 року. Дитинство минуло на Сумщині. Рано лишилася без матері. Виховували її дідусь та бабуся по материній лінії. У чарівному краї зростала дівчинка. Галинка росла веселою, вдумливою, лагідною, дідусевою утіхою. Любила гуляти на самоті або з братом Федором, якого дуже поважала. Почувалася часткою природи. Подовгу милувалася квітами, галявинами конвалій і суниць, квітучою гречкою. Згодом вона напише:

Чи бачив ти гречане поле,
Коли гречиха розквіта?!
 (Вона як пісня колискова) –
Стає те поле пурпурове,
Бджолиний рай над ним літа.
І ти стоїш перед красою,
Очей не в силі відірвать.
А сонце бавиться росою –
Оце і є та благодать,
Що наділяє добротою
На все життя, на всі літа.

Школу дівчинка відвідувала за п'ять кілометрів, що давало можливість зайвий раз помилуватися природою. Кожна рослина, кожне деревце народжували в душі добрі почуття і віршовані рядки. Перші вірші вона склала в десять років.

З мого дитинства

Веде доріженька до лісу,
В траві конвалія цвіте,
І молодих гілок завіса
В ранковім мареві пливе.
Там кожний кущик – таємниця,
І сік березовий – нектар.
Шугає місяць, наче птиця.
Серпанком синім поміж хмар.
І я дівча. Я – невід'ємна
Від тої дивної краси.
На листях вогники зелені,
У сяйві крапельок роси.

Жили не в злиднях, дім – повна чаша. В сім’ї панували література, музика. В довгі зимові вечори збиралися разом, всі співали, обожнювали вірші та пісні. Дідусь і брат Федір читали уривки з творів,  часто звучало що-небудь із «Кобзаря». Дідусь багато знав віршів напам'ять. Майбутня поетеса теж вчила улюблені твори. А пам'ять у неї була чудова. Недарма все життя, де б не вчилася, завжди була відмінницею.

У тринадцять років дівчинка тяжко захворіла, довелося витримати кілька операцій, вона не ходила, була повністю прикута до ліжка. Але залишилася у ці сумні години школяркою-відмінницею, не втрачала любові до життя. Багато працювала над собою, багато читала. Займалася лікувальною фізкультурою – всупереч стражданням і болю. Наслідок був вражаючим. Вона не тільки почала ходити, а й навчилася обходитися без милиць.

А тут і війна...

В пам'яті навічно

Не говори мне о войне,
Она во мне не умирает.

Г. Стеценко

Після закінчення Запорізької фельдшерської школи дівчина правдами і неправдами домоглася направлення в евакогоспіталь, де працювала хірургічною сестрою. Коли в 1941 році просилася на фронт, офіцер із військкомату намагався відмовити її, якби ж він знав, що вона інвалід ІІ групи з дитинства! Але це для неї не було перешкодою. Жила однією думкою – на фронт. Вважала: якщо не піде воювати, то й  перемозі в країні не бути. Мріяла про подвиги...

Військову присягу приймала у Сталінграді. Відразу пірнула у роботу зі всією молодою енергією – лікувала, була старшим пропагандистом, співала для поранених, читала їм вірші К. Симонова. Друкувала власні вірші в бойових листках, які сама писала. Це було її життям протягом кількох років.

Були й подвиги. Червень 1942 року. Потяг із 24 вагонів, повний поранених, прямує до Ростова. Маленька військова фельдшерка Галина Стеценко керує двома вагонами, в неї двоє помічниць – сандружинниці Таня і Люба. 16 червня Галина вирішила описати свої почуття в щоденнику, який постійно вела. Відчула шум, гуркіт. Раптом віконна рама випадає! Жінка виглядає й з жахом розуміє: состав розгромлено. В повітрі чути стогін, крики. Кинула щоденник, побігла рятувати поранених. Одного за другим під градом куль і снарядів тягла з вогню. 74 чоловіка витягли Галина та сандружинниця Люба Лягушина з палаючих вагонів у той день. Якби не вони – не вижили б люди. Друга помічниця Тетяна сама була поранена осколком у скроню. Коли атака скінчилася, старі жінки вписали ім'я Галини в граматку, щоб відслужити в церкві за її здравіє, а солдати шепотіли: «Цій сестричці мало дати орден Леніна!». А Галина, отямившись від шоку, раптом побігла кудись, кричучи: «Молодець, Галинка, не розгубилася!». Зненацька впала, замовкла, а потім півроку заїкалася.

Война стоит в моих глазах,
Седьмой десяток разменяла,
А я все там в санпоездах,
На тех путях, где смерть пылала.
Там на перроне сущий ад,
И я в аду с бойцами вместе
Гудит, гудит войны набат
На незнакомом переезде.

Зі спогадів: «У 1944-му її хворі ноги оглянув військовий хірург. Невигойні рани.– Давно вони у вас? – питає. – Мовчу. Що скажеш, коли вони ніколи у мене і не заживали. Як могла витримати усю війну на них, не знаю...».

Одним тобою я болію

Відшуміла війна. Куди їхати, питання не було. До бабусі, дідуся. У П'ятихатки. Не розсталася ні з медициною, ні з поезією. І в цьому знайде своє щастя. Тут у П'ятихатках вони і зустрінуться: демобілізований, у линялій гімнастерці колишній актор і фронтовик Іван Хоменко та медсестра Галя Стеценко. Від нього вона дізнається, що до війни, після театрального училища, кілька років Іван працював актором у Криворізькому театрі, однак поезія захопила, зачарувала, закружляла, заманила безповоротно у поетичні тенета.

Вони поберуться. Щастя буде для них тієї голодної повоєнної пори, наче золоте світло. І все від того світла навколо таке гарне, вічне. Іван знову і знову їде до Києва, його вірші друкують столичні видання. І раптом арешт. Десять років ув'язнення. Повернувся у П'ятихатки Іван Хоменко лише у 1956-му. 

Стомлений, потолочений горем, карагандинськими шахтами, але не зломлений, з новими віршами, і неймовірної сили вірою у правду, справедливість. І знову Галина допомагає стати йому на ноги, раз-по-раз проводить до київського поїзда, зустрічає на вранішньому вокзалі, через усі лиха несе віру в нього. Понад десяток книг вийшло у Івана Хоменка, поета неймовірно складної і трагічної долі.

Поневіряння, сталінські табори не раз давали про себе знати. Як не переконував, що все добре, все гаразд, а здоров'я не прибувало… І Галина була також безсилою. Винесла Галина Андріївна і цю неймовірну втрату.

Журавлик
Іванові Хоменку

Журавлик мій
Піднявсь – і відлетів…
Я по тобі життя своє звіряю
І спогади, й безмежжя почуттів
Навіки-вічні в серці зберігаю.

Дай сили любити й прощати

Здається, живу я вже тисячу літ,
А світ, як і був, не добрішає світ:
І війни, руїни, нестачі і смерть,
Всю душу вони переповнили вщерть.
А що там над нами, далеко, вгорі,
У синьому небі, у сяйві зорі.
Чи тільки пустеля і сон небуття,
Чи вічності велич і вічне життя.
І молиться тихо до нас благодать,
І просить, і кличе добро величать.

У Кривому Розі поетеса проживала з 1967 року. Працювала в інституті гігієни та профзахворювань, в міській лікарні №8. Виступала з медичними лекціями перед школярами, студентами, робітниками Центрального гірничо-збагачувального комбінату. Та поезію не полишала. 

Поезія Галини Стеценко – цілющий струмінь з прозорого джерела добра і дружелюбності, струмінь, що змиває з душі чорний накип розбрату, зневіри й зла.

Галина Андріївна – людина, яка пройшла пекло війни, не раз дивилася в очі смерті, знала не лише парадний бік героїзму та перемог, а й всю багнюку воєнного лихоліття. Але вона не задубіла серцем, не зачерствіла  від того горя та біди, що довелося їй долати, допомагаючи й іншим досягти берегів, ні! Вона зберігала в собі вміння милуватися красою природи, пам'ятати своє світле дитинство і людей, що вели її на перших життєвих стежинках, радіти від зустрічі з добром. Вся вона – осереддя світла, добра, гармонії.

Довгу ниву життя ще ніхто не пройшов без втрат і розчарувань, без болю та гіркоти. Все було на її шляху. Тому і її поезії сповнені звичайних людських почуттів сумнівів, розчарувань, жалю за втраченим, за молодістю, за нездійсненим. Але у всій творчості поетеси проходить головний мотив – любов, яка як відомо… не буває без смутку.

З допомогою друзів видала свої поетичні збірки. У Кривому Розі вийшли такі збірки: 1993 рік – «Неспокій», 1996 – «Пізня осінь», 1999 – «Зачарована душа», «Уходящему веку», 2001 – «На роздоріжжі».

У 1996 році Галина Стеценко стала членом Міжнародної асоціації письменників-баталістів і мариністів. Вона з тих людей, які ніколи не старіли душею. Писала все життя, виступала в художній самодіяльності. Журнали «Саксагань», «Кур’єр Кривбасу» друкували її твори. Про її життя друкували публікації  в газетах «Червоний гірник», «Шахтар Кривбасу».

Спогади, спогади…

Спогади про неї ще довго-довго зігріватимуть її рідних, друзів, колег по перу, надаватимуть їм натхнення. 

В. Югов, український письменник: «...Пройдя многие годы войны, труда в качестве медицинской сестры, Галина Андреевна, давно занимаясь поэзией, вдруг публикует почти совершенные стихи, дающие честь любому изданию. Как богат этот край, если не гаснет поэтическое слово...».

В. Югов: «Милая наша Аннушка Андреевна! Поздравляю с Вашим 50-летием. Да, да! Какие там 80 лет! Кто Вам сказал? Я всякий раз сравниваю письма молодых и Ваши письма. Сколько в них молодости, задора, желания жизни, какой бы она не была. В Ваших книгах и теперь, в восемьдесят лет, есть слова не придуманные, а данные как заслуга преодоления дней идущих и дней бывших… Я то понимаю, что для живой литературы значит голос Анны Стеценко. Я очень горжусь Вашим творчеством, горжусь Вашей разумностью».

І. Дробний, український поет: «У Вас є якесь шосте чи сьоме чуття, яким Ви сприймаєте природне дійство. Ви володієте умінням бачити світ, а не тільки дивитися на нього».

С. Крижанівський, український поет, перекладач, теоретик літератури: «...Ви натхненно проспівали пісню свого життя, не збилися на римування загальних істин і фраз...».

Н. Івашкевич, вчителька: «Коли в програму з української літератури були введені уроки, де вивчалася творчість літераторів рідного краю, я змогла познайомитися з багатьма поетами і прозаїками Кривого Рогу. Особливе місце серед них займала Галина Стеценко. Багато років ми спілкувалися, я бувала у неї вдома, разом ходили в гості до художника Бориса Куновського, який в юності жив у селі Зеленому Пятихатського району, товаришував із Іваном Хоменком, створив в пам’ять друга екслібрис. Колись художник уже в наш час відвідав село, розповів про свої сумні враження, а та написала про це вірш «Балада про село Зелене, що на Кіровоградщині»:

Село моє. Улюблене село!
Село художника й відомого поета.
А біль до щему стискує чоло:
– О доленько!
Тебе питаю:
 «Де ти?»

Одного разу поетеса показала мені вірш, присвячений Григорію Сковороді, а я віддала його своєму другу-полтавцю – Валентину Сакуну. І йому лягли на душу ці щирі рядочки. Тож відніс їх у газету «Полтавська думка». Журналісти були в захоплені, одну строфу навіть під логотипом газети розмістили, а весь вірш надрукували із матеріалом присвяченим великому філософу, вказавши, що цей вірш народився на криворізькій землі».

А. Липицький, письменник, засновник і перший редактор літературного альманаху «Саксагань»: «Поетичне звернення до дитинства й юнацтва, осмислення дійсності допомагають Галині Стеценко не чорнити і гудити все нове, не оплакувати без кінця те, що відійшло в минуле, а «сприймати серцем щирим сьогодення» й «вклонятися поновленій весні». Бо в серці кожного справжнього поета вічно живуть і любов, і віра, і – надія».